Вірите чи ні, але визначення правди у мене вже багато років асоціюється лише з одним — старою пісенькою на аудіокасеті у виконанні якогось «общажного» співака. “Правда на світі жива, молода,неземної краси,як богиня. Правда не просто слова, що ніколи вона не загине”

Вранці, відкриваючи двері робочого кабінету і вмикаючи комп’ютер, на повному автопілоті натискаю на “гарячі клавіші” запуску “аськи” та “опери”. Швидко пробігаю очима перелік он-лайнових контактів у листі, вітаюся й перебираюсь до вкладок. Тут за традицією: пошта, кілька улюблених сайтів, які проглядаю принаймні раз на день, та “забіг” у facebook. Усе це процеси, які я роблю навіть не задумуючись над їх необхідністю чи важливістю. Їх робиш за звичкою, ну як зуби вранці почистити. Без цього ніяк. Like-аєш кілька фото, статусів, посилань. “Закидаєш” свої і з задоволенням читаєш коменти до них...

На відміну від багатьох моїх колег, друзів та й просто знайомих, я не люблю говорити. Більше слухаю, споглядаю і тримаю при собі свою думку. Можливо, це виховання, а можливо, просто такий склад характеру. Але ця особливість у мене з дитинства. Я вже звикла, що вчасна пауза у розмові часто дає співрозмовнику розказати значно більше (і навіть не те, що він планував говорити), аніж додаткове запитання. Уміння не виказувати себе і свої зацікавленості у розмові когось з оточення — пояснить причини того чи іншого. Бо ж усе, що треба, вся інформація — в повітрі. Її просто треба вчасно почути, побачити, вловити і не випустити.

Писати про патріотичні речі — не моя парафія. Ну не складається у мене з патріотизмом в його класичному українському розумінні. Мабуть, справа у корінні, вихованні чи ще якихось багатьом незрозумілих речах. Та зараз не про те. Всістися за клавіатуру в останній з численних вихідних змусило свято, через яке, власне, і відпочиваємо. День Конституції.

Я майже не дивлюся телевізор. Якщо говорити відверто, то дивлюся лише деякі шоу. Так-так, саме ті, які усі називають нецензурними словами, які відволікають увагу від глобальних проблем та реального стану речей, які ніхто не терпить, але практично всі дивляться. Новини, аналітику і те, що звикли називати “правдою” можна знайти у найбільшому в світі смітнику — інтернеті. Шоу чесні хоча б в одному — вони розважають. Саме тому я їх і дивлюсь. Від різноманіття численних правд, які пропонують на різних каналах, голова обертом. Бо ж за логікою, правда має бути одна...

У якому найнезвичнішому місці ви бігали в квест? От я днями у лікарні.

Ззовні, ніби звичайна стіна. Але якщо придивитися уважніше "взору" постануть двері, які ведуть на неіснуючий балкон, і медсестру, яка на ньому стоїть :)

Коли я була ще досить маленькою, на екранах з’явився кліп Алли Пугачової, у якому співачка хизувалася загалу романом зі справжнім чоловіком — "настоящим полковником". Мені, дівчинці, чий дідусь носив погони майора, було незрозуміло: а що ж такого у тому полковнику, що він справжній? А майор хіба якийсь фальшивий? Чи лейтенант, яким вийшов з армії мій тато?..

До Дня святого Валентина лишалося ще кілька тижнів. Жодного натяку на всеохоплююче кохання та романтичний настрій. На жодній розкладці у місті ще не було сердечок, амурчиків та м’яких іграшок, які нагадують власникові про свої почуття. Попиваючи каву зі знайомою, розговорилися чомусь саме про перше кохання. Ніби звичні дівочі посиденьки, які нічим не закінчуються. Якби не одне "але"...

Як часто ви ходите у кінотеатри? Зізнаюся, що буваю там досить рідко. Постійно бракує часу та й лінощі регулярно не дають відірвати себе від зручного домашнього крісла й перенести у крісло (менш чи більш зручне) кінотеатру.

Усе свідоме життя я розуміла, що нічого не трапляється просто так. Життя саме дає тобі зрозуміти, що слід робити/казати/планувати саме у цю мить. І остання фраза у листі далекої від філософії приятельки (“усе в житті не просто так”) — чергове тому підтвердження.